Вікіурок: Опозиційний рух в Україні в середині 60-х — на початку 80-х рр.
Валентина Кодола, вчитель вищої категорії, «старший учитель», вчитель історії Шендерівського НВК Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, редактор Вікіпедії, член ГО «Вікімедіа Україна»
Мета: розкрити ідеологію та діяльність дисидентських організацій в Україні, сприяти розумінню ролі дисидентського руху, причин його виникнення, сформувати вміння робити висновки, виховувати школярів у дусі поваги до історичної боротьби, почуття патріотизму, розвивати навички роботи з Вікіпедією. Тип: урок засвоєння нових знань. Мультимедійне обладнання:
Хід уроку І. Організаційний момент уроку. ІІ. Актуалізація опорних знань. Перегляд відео: Україна — забута історія. Українські дисиденти. Війна з системою (Тут і далі відеоматеріали знаходяться за посиланням: Padlet (https://padlet.com/vkodola/g2o8ebcquywo) ІІІ. Бесіда.
IV. Робота з опорним конспектом з ОК «Передумови опозиційного руху» (внутрішні):
Слово вчителя. Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу й тоталітарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Робота з ОК «Течії руху дисидентів». Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були: • самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; • національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»; • правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Правозахисна течія «Руху опору» була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976-1988). Чималий пласт антирежимної опозиції сформували також борці за свободу совісті, зокрема, представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху — Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс. Соціологічне дослідження «Склад дисидентського руху» з укладанням таблиці. До дисидентського руху за інтелігенцією поступово долучався робітничий клас. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.
Перша група: соціальні класи, професійна належність. Друга група: стать, вік, політична орієнтація. Третя група: географія руху. Відомий аналітик українського «Руху опору» Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 рік своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8%, значно менше — робітники — 12,8%, науковці — 11,9%, літератори — 10,9%, студенти — 9,2%, митці — 6,6%, священики Української католицької церкви — 4,7%, селяни — 2,6%, один працівник міліції і один матрос. Професії 21-ї особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9% жінок. За віком домінувала група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Незначною була й кількість колишніх членів ОУН. Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці учасників «Руху опору». Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7%). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9%). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5. Робота з таблицею
Бесіда. 1. Хто складав основну частину дисидентів і чому? 2. Про що свідчить географія поширення дисидентського руху? Чисельність опозиціонерів 60‒х років була значно меншою у порівнянні з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960‒1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі. Опозиційний рух в Україні залучив представників усіх соціальних верств суспільства. Але їхнє місце в боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Складання тез «Форми боротьби дисидентів». (показ відео «Від дисидентства — до незалежності». Фільми 106‒107) Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Організовувались Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Учасники новітнього етапу національно‒визвольної боротьби прийняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а, в окремих випадках, і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей. Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб листівках, що поширювали. (слайд) (Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 року Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 року), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково отримали по п’ять років утискання у правах та стільки ж — заборони проживання в західних областях УРСР.) Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву «самвидав». Поява його в Україні датується 1964 роком. Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина». Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Робота зі статтею Вікіпедії «Український вісник» (https://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=1353115 )
Перший учень (учениця): Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін.. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді. В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення до міжнародних організацій, урядів демократичних країн. Другий учень (учениця): Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, не виходили на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки. Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього методу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, відкриваючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору. Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Третій учень (учениця): Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою. Були люди, котрі стали опорою сміливців, які виступали з відкритим «забралом». Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику влади, друкували, копіюавали й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли. (ПЕРЕВІРКА ТЕЗ) Методи боротьби дисидентів: 1. Листи‒протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн. 2. Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків тоталітарної системи, підтримка кримських татар у їхньому прагненні повернутися на батьківщину, відстоювання ідеї рівноправності народів. 3. Видання і розповсюдження листівок, самвидаву. 4. Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів. 5. Створення правозахисних організацій. Робота з підручником «Репресії проти правозахисників». Після опрацювання тексту в підручнику, учні відповідають відповідь на запитання: Яких видів покарань зазнавали дисиденти? Лекція вчителя. Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різний час від 25% до 75%. Судили дисидентів переважно за 62‒ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі, в обох випадках — по п’ять років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала в діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади й містила максимальний трирічний термін позбавлення волі в таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада Батьківщини», яка передбачала смертну кару. Йшлося, звісно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканності… СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті й міг бути засуджений до розстрілу. Чималий реченець (строк) отримували дисиденти за читання й поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодомору 1932–1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських та адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та їхню публікацію за кордоном. Крамольним вважалося будь–яке правдиве слово, бодай коли б воно було мовлене. Наприклад, під час обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 року було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка–Давидовича й навіть «Галицько-Волинський літопис». Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення. Такого переслідування зазнали М. Плахотнюк, С. Параджанов, В. Чорновіл, М. Горбаль, В. Січко, В. Монбланов та інші. Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а також віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на волю, то у психлікарні могли «лікувати» навіть до смерті. Щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента розміщували до середовища вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять та емоції. Серед жертв цього психічно-в’язничного терору були: генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954–1959, 1962–1964, 1967–1987 рр.). Загальна кількість в’язнів психлікарень й досі невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч. Окрім судового, активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті й затвердженні захищених дисертацій, за балотування в на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо. За сталінською традицією переслідувань зазнавали не лише дисиденти, але і їхні батьки, діти, близькі родичі. Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їхня смерть. А для самих засуджених переслідування тривали й після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером. Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи одразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження наглядачами, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні» співкамерники, зазвичай, це — деградовані карні злочинці, багатогодинні допити, — все це задля того, аби зламати волю заарештованих. Суди переважно були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі та друзі. Інакомислячих розміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В. Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. Й арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, «ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й призводило до жорстокого покарання. Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готель, кав’ярні, бари, ресторани міста й зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 з’являтися в міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок, — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене… А «таємниця» телефонних розмов…» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її й поступово поставити на коліна». Запитання
Перегляд уривку з відео «Від дисидентства — до незалежності». Фільми 106-107. («Розправа над дисидентами»). ОК Розправи над дисидентами. (форми і методи боротьби з дисидентським рухом) 1. Арешти: • перша хвиля арештів — серпень–вересень 1965 року (заарештовано 25 осіб); • друга хвиля арештів — 1970–1972 pp. (заарештовано понад 100 осіб); • третя хвиля арештів — початок 1980-х pp. (заарештовано приблизно 60 осіб). 2. Позасудові переслідування:
3. Ізоляція в психіатричних лікарнях Слово вчителя. «Утворення Української Ґельсінської спілки». Погром 1972-1973 рр. змусив учасників «Руху опору», які залишились на волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання в Ґельсінкі 1 серпня 1975 року Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема, щодо прав людини. Це дало поштовх до активізації легального правозахисного руху. На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 року в Москві, на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції, професор Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських угод у СРСР, до якої увійшли 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і генерал Петро Григоренко. Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 року. Її завдання були визначені у Декларації про створення Української громадської групи. Група намагалась зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 року, але й воно залишилось без відповіді. У першому ж відкритому листі «До людей доброї волі» (14 листопада 1976 року) Микола Руденко заперечив повідомлення, що УҐГ є відділком московської Ґельсінської групи: «Наші відносини побудовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості». Представляти інтереси УҐГ у Москві погодився Петро Григоренко. Робота зі статтею Вікіпедії «Українська Гельсінська група». (https://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=18148 )
Робота з персоналіями з використанням матеріалів Вікіпедії. Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений із КПРС (1974 року) і СПУ (1975 року) за «ідеологічні ухили» Микола Руденко.
(учні шукають статті про членів групи, готують короткі повідомлення) Слово вчителя. Підготовлений впродовж листопада-грудня й підписаний 6 грудня 1976 року Меморандум №1 фактично визначив програму діяльності УҐГ. Йшлося, зокрема, про те, що «боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя». Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голодомор 1933 року, репресії 1937 року, винищення УПА й мирного населення, у тому числі, переодягненими «повстанцями» чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром УРСС і «шістдесятництва». Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу СРСР. Констатувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі, з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що «найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні». Робота з документом. Перейти зі статті у Вікіпедії за посиланням (Розділ «Посилання» http://olexa.org.ua/ukr/helsinki/index.htm ), відшукати Меморандум №1, прочитати текст документу й відповісти, в чому полягає одна з причин того, що в Україні мало розмовляли українською мовою. Слово вчителя. До кінця 1980 року УҐГ оприлюднила 30 подібних меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали виходити 1978 року). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, економічної та духовної незалежності, захисту прав людини. Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства й виїхали за кордон, три члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності. На початку 1988 року з неї постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)
Завдання для учнів полягає у тому, щоб вони заповнили колонку таблиці.
Слово вчителя «Релігійне дисидентство». Учитель: Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства. Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах. Значна частина населення цих областей таємно проводила релігійні обряди. Існувало декілька сотень (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 року прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання. Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. 1982 року колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Мужньо відстоював права вірян один із лідерів українського дисидентства, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави. Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту виявляли Петро Вінс — член УҐС та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс. Значення дисидентського руху (слайд). Дисидентстький рух в Україні:
V. Узагальнення та систематизація знань. Створення статті до Вікіпедії по темі “Георгій Вінс” ( https://uk.wikipedia.org/w/index.php?curid=2076005 )
VI. Підсумки. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. VІІ. Домашнє завдання. Опрацювати відповідний матеріал підручника. Випереджальні завдання: досягнення та проблеми, освіта, стан науки, розвиток літератури. | |||||||||||||||||||||||||
|
| |||||||||||||||||||||||||
| Переглядів: 356 | | |||||||||||||||||||||||||
| Всього коментарів: 0 | |