Аристотель

   (384 – 322 р. до н.е. )

                         «Поетика»

 Доба бурхливого розвит­ку елліністичної  філософської думки припадає на V—IV ст. до н. е. Твори славетних філософів — Платона (приблизно 428—348 рр. до н. е.) та Аристотеля — невід'ємна частина художньої прози цієї епохи.

Видатний вчений-енциклопедист Аристотель успішно займався філософією, логікою, ети­кою, психологією, риторикою, поетикою. На­родився майбутній філософ і учений у місті Стагіри, в сім'ї придворного лікаря царя Філіпа Македонського. У 17 років юнак приїхав до Афін і вступив до Академії Платона. Двадцять років творчої діяльності Аристотеля пов'язані з цією Академією. Після смерті Платона Аристотель заснував в Афінах власну школу — Лікей, за назвою гаю Аполлона Лікейського. Уч­нів Аристотеля називали перипатетиками (від гр. регіраїеііЬоз — любителі прогулянок). Ця назва походить від звички філософа проводи­ти заняття, прогулюючись зі своїми слухачами у затінку дерев.

Власні погляди на мистецтво Аристотель найдокладніше виклав у «Поетиці». До нас ді­йшла тільки перша частина цієї праці, де вче­ний дав своє визначення загальних естетичних принципів і теорії траге­дії. Друга частина «Поетики», присвячена теорії комедії, не збереглась.

На відміну від Платона, який не надавав значення пізнавальній функ­ції мистецтва, Аристотель вважав, що мистецт­во відбиває реальне буття, дає людям насоло­ду, вчить думати і багато важить у справі виховання. Він визначав мистецтво як «наслі­дування природи», що досягається в худож­ніх творах різними засобами: ритмом, словом, гармонією. Але Аристотель не ототожнював наслідування з копіюванням — навпаки, на­полягав на тому, що в мистецтві має бути і уза­гальнення, і художня вигадка. Учений писав: «Завдання поета — говорити не про те, що дійсно сталося, а про те, що може статися, отже, про можливе, яке випливає з імовірності або необхідності. Історик і поет відрізняють­ся один від одного не тим, що один пише вір­шем, а другий прозою... різниця між ними по­лягає в тому, що історик говорить про те, що дійсно сталося, а поет про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія».

Прагнучи все систематизувати, Аристотель дав класифікацію видів мистецтва. Він розріз­няв три способи, за допомогою яких поети створюють художню дійс­ність: розповідь устами ін­шої особи, розповідь про себе самою, показ героїв у дії. Відповідно до цих способів Аристотель поділяв поезію на епічну, ліричну та драма­тичну.

На думку Аристотеля, тра­гедія має перевагу над усіма іншими жанрами, бо найсильніше впливає на глядачів. Він вважав обов'язковими такі шість елементів трагедії: фа­була, характери, думки, мов­не втілення, сценічне оформ­лення, музична композиція.

Аристотель постійно підкреслював, що ха­рактер у трагедії розкривається через дію, яка повинна мати такий об­сяг, щоб її було легко за­пам'ятати. Крім того, він ра­див, «наскільки це можливо», дбати про те, аби дія від­бувалася протягом одного оберту Сонця. Про єдність місця Аристотель у своєму творі не згадує. У XVII— XVIII ст. теоретики класициз­му приписали Аристотелю ідею формули єдності місця, дії і часу.

Після занепаду античного світу про «Поетику» Аристотеля забули. Вона повернула­ся в Європу наприкінці XV ст. завдяки арабам, у філософії та мистецтві яких існував своєрідний культ Аристотеля.