Гальшка Гулевичівна. Перша українська меценатка. Становлення Києво-Могилянської академії. Покровителька Київського братства. Опіка Луцького братства.

Єлизавета (Галина, Галшка[1]) Василівна Гулевич (відома як Галшка Гулевичівна) (1575, Затурці, за іншими даними Лозчина — 1642, Луцьк) — одна з засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому.

Біографія

Народилася у заможній родині шляхтича Василя Гулевича, ймовірно у селі Затурці на Волині, найвірогідніше 1577 р. Походила зі старовинного українського православного роду Гулевичів, відомого з початку 16 ст., які посідали друге місце серед можновладців Волинської землі і обіймали високі посади воєвод, підстарост та ін. Про них згадувала Наталя Яковенко в збірнику “Україна аристократична”, зазначаючи, що їх прізвище походить від слов’янського імені “Гуль” (Гулько, Гулян, Гуляник). А в книзі “Українська шляхта” цієї ж авторки відзначається жертовна співучасть членів роду у стримуванні татарської агресії: в одній тільки битві загинуло 20 і було поранено 15 Гулевичів (Н.Яковенко, “Україна шляхетська”, с.137). Окрім воїнів, Гулевичі дали вітчизні чимало й церковних діячів. Дід Гальшки Федір, під кінець життя постригшись в монахи під іменем Феодор, був єпископом Луцьким. У сім'ї Василя Гулевича було п'ятеро дітей — Єлизавета була серед них наймолодшою. Її діда Федора Гулевича було обрано під іменем Феодосія владикою Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького замку і найняв вчителювати вихованця Львівської братської школи Олеся Юрківського. Тут Єлизавета освоює основи православної віри, граматику рідної мови, грецьку та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії. 1594 р. одружилася з Христофором (Криштофом) Потієм, сином брацлавського каштеляна, потім Володимирського єпископа Іпатія Потія. Овдовівши, Галшка сама виховувала доньку Катерину, котру 1615 р. віддала заміж за православного Оршанського хорунжого Миколу Млечка. 1606 р. Галшка одружується вдруге — зі Стефаном Лозкою, представником заможного українського шляхетського роду Київщини, відомого від початку XVI ст. Вони мали сина Михайла.

Київ в той час оживала і стрімко перетворювалася в новий центр культурного і політичного життя, куди натовпом ринули вчорашні волиняни, подоляки, галичани, козацька старшина. Не рідкістю були й іноземні гості – релігійні діячі, купці, мандрівники, просто шукачі пригод. Тому видається правдоподібною роль, приписувана Гальшці Гулевичівні авторкою досить популярного історичного роману “Людолови” Зінаїдою Тулуб. В її інтерпретації “маршалкова Мозирська” виявляється господинею чогось схожого на товариський салон, де могли зустрічатися представники місцевої еліти і заїжджі знаменитості. Безумовно, при тодішній насиченості життя у всіх його проявах десь їм сходитися потрібно було, а дім Гальшки цілком підходив для цього. Сама ж вона встигла зав’язати чимало зв’язків і родинних, і дружніх. Припускається, наприклад, що вчорашня волинянка добре знала Сагайдачного, котрий здобував освіту в Острозі, а вже Сагайдачний міг її познайомити з козацькою старшиною, що відвідувала Київ у короткі часи перепочинку між війнами і битвами.

Жахлива пожежа літньої пори 1614 року на Подолі у Києві знищила кілька церков, українську школу, монастир, велику книгозбірню древніх літописів. Галшка разом із сотнями подолян і прибулих козаків гетьмана Сагайдачного мужньо рятувала книжні скарби.

Коли в Києві було засновано братство, воно спочатку не мало ні статуту (правил), ні власного приміщення, ні церкви. Прагнучи бути корисною своєму народові, Гальшка Гулевичівна задумала подарувати свою садибу братству, щоб відкрити в ній монастир шпиталю, притулку для убогих і школу. 15 жовтня 1615 у присутності шляхти, міщан і духовенства обрано не випадково: саме в цей день в європейських школах і університетах починалися заняття..

Вона складає й підписує дарчу (фундуш), а 15 жовтня вносить її при поважних свідках до київських гродських (магістратських) книг, за чим вона набрала юридичної ваги, за яким відписала свою садибу із землями у Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти і міщан. У дарчій вона зазначила:

« Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх — народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити… …Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи». У наступному році школа перейшла під опіку Київського братства. З часом, як відомо, вона переросла в колегіум, а потім до Київської академії. Деякий час Гальшка ще жила в Києві, але через неприязне ставлення до неї митрополита Петра Могили змушена була перебратися до Луцька, де записалася в місцеве братство. Оселилась у будинку свого дідуся, недалеко від Хрестовоздвиженського храму. Галшка-Єлизавета не шкодує коштів на розбудову цієї церкви, допомагає братству, школі при ньому, друкарні. Вона гірко плакатиме від безсилля, коли 24 травня 1634 року прийде до храму і вжахнеться від побаченого: покалічені отець Ісакій, ігумен монастиря, ченці... Декілька годин до того студенти єзуїтсь кого колегіуму, священики, озброєні міщани-католики вчинили погром у храмі, на біляцерковному цвинтарі. Розлючені нападники били киями учнів, хворих і немічних калік, що були у шпиталі... Не мирилася, не мовчала Галшка. Одинадцятого серпня з'явилася скарга до короля. Останні роки свого життя вона віддала Хрестовоздвиженському братству, церкві.

У Луцьку вона і померла. Похована там же, біля Братської церкви Місцевою скульпторкою Іриною Дацюк було вироблено горельєф, встановлений на стіні храму.

Пам'ять
У Київській академії на честь її засновниці вибори ректора проводилися в день народження Гальшки Гулевичівни Щороку в день іменин Галшки Гулевичівни, 22 грудня, її поминають як фундаторку Києво-Могилянської академії.
Один з юнацьких пластунських куренів станиці Трускавець названий іменем Галшки Гулевичівни[3].

Образ Галшки Гулевичівни в художній літературі Галшці Гулевичівній присвячено історичне оповідання з циклу Плачинди та Колісниченка «Неопалима купина».